Анжеліка Савченко: «Моя героїня — “жінка з перцем”»

Заслужена артистка України, провідна актриса київського Театру ім. І Франка Анжеліка Савченко виконує у фільмі-фентезі «Тільки Диво» роль Марії, матері головних персонажів — Северина та Аніки, та дружину чоловіка, який за  рокових обставин опинився в інвалідному візочку.

Свою героїню Анжеліка вважає «жінкою з перцем», а на майданчику збирається вести з партнерами діалог життя.

Про свою роль, про сценічний і паспортний вік та про те, завдяки чому в житті стається диво, Анжеліка розповідає в інтерв’ю.

Роль у казці мені… наснилася

— Анжеліко, розкажіть, будь ласка, як ви попали у фільм-фентезі «Тільки Диво»?

— Мені наснився сон, що я нібито збираюсь грати виставу в театрі, але на мені якийсь дивний костюм. Вистава «Три товариші», а костюм казковий — чи то для Попелюшки, чи то для принцеси… Якась довга сукня…

А ранком несподівано телефонує режисер Олена Каретник і запрошує мене на кастинг. Я приїхала на проби, почитала сценарій, поспілкувалася з режисером. А через деякий час мені подзвонили і повідомили, що мене затвердили на цю роботу. Олена сказала, що їй потрібен саме мій типаж. Думаю, вона обирала серцем. І цим вразила мене.

Для мене це була цікава пропозиція, бо тема казки є дивовижною, вона одразу торкнулася душі — це і сімейні цінності, і тема чуда… Бо насправді дива ми створюємо самі. Звичайно, спершу виникає бажання, потім віра, нарешті ми молимося, посилаємо свою енергетику і серце вгору. І чекаємо віддачі. Та коли стає занадто складно, в нас можуть опуститися руки і навіть згаснути віра…

Мені здається, наш фільм про те, що вірити треба! Не тільки пасивно покладатися на Бога і думати, що щось тобі впаде з неба, але й самим щоденно працювати: над своєю сім’єю, над любов’ю, над своїм серцем. І тоді відбудуться дива — і з небес, і в нас самих. Тоді, мені здається, буде всесвітня гармонія. Тема нібито проста, всім зрозуміла. Але іноді в цьому буденному житті, коли всі постійно кудись біжать, ми забуваємо про такі прості речі.

Заради кіно пропонували кинути театр

— Чи знімались ви колись у кіно?

— Так, але мало. Я дуже багато віддавала театру і багато від чого відмовлялася. Я знала, що хочу здобути досвід, і працювала над цим. Коли ти дуже щільно зайнятий у виставах, то не маєш часу зніматися.

Вже не раз траплялося, що тільки-но мене призначали в театрі на якусь головну роль, одразу пропонували щось і в кіно: «Ви б не могли взяти відпустку на 6 місяців або звільнитися з театру?» Але я не могла, бо завжди знала, чого хочу і чого прагну.

Аніка, моя донька по фільму, дуже схожа на мене в дитинстві

— Ви вже грали роль матері у  театрі…

— Так, минулого року я зіграла свою першу маму в театрі. Це було у виставі «Річард ІІІ», де я королева Єлизавета. Моя донька майже мого віку, а мого чоловіка грає Василій Мазур і за віком у нас велика різниця.

Це був такий режисерський задум. У виставі Шекспірівський час — XV-XVI ст., а там стирається віковий бар’єр. І коли я грала королеву Єлизавету, у мене донька була такою і дорослою, і молодою, і красивою!

У «Тільки Диві» ми граємо XVII ст. І слід сказати, що є сценічний вік, а є вік паспортний. Олена саме і хотіла показати молодих батьків. Тим паче, що це казка. У нас своя придумана епоха, вигадана країна, і образи персонажів теж мають бути поза часом — завжди близькими глядачу.

До речі, Маша, яка у фільмі є моєю донькою Анікою, дуже схожа на мене у дитинстві. Коли Олена обрала актрису на роль доньки, то прислала мені її фото. І я була вражена. Я тут же відіслала режисерові свої дитячі фото — ми з дівчиною надзвичайно схожі.

Це теж таке собі «тільки диво».

Моя героїня — жінка «з перцем»

— З актрисою, яка виконує роль Аніки, Машею Тараненко, ви вже грали у сценах. Це перша серйозна робота дівчини. Гадаєте, їй треба допомагати?

— На майданчику панує режисер і сам направляє акторів. Та й узагалі природа дитини має бути невимушеною. Якщо дитина здібна (а в нас всі діти дуже старанні і талановиті), то енергетика сама її понесе. Що є живим, те є найкращим. А режисер скеровує так, як вважає за потрібне. Бо тільки Олена знає, який образ треба втілити.

Маша — гарна, жвава дівчинка. Моя допомога їй може бути лиш у тому, щоб правильно відповідати її природі, щоб вона мене відчувала, бути максимально акторськи чесною з дитиною, бо це дуже важливо. Від того народжується справжність.

Бути максимально відвертим — не є грою. Це є діалогом життя. В Аніки яскравий характер: вона постійно «підколює» Северина, весь час, як заведений моторчик, і це дуже добре. В кого вона пішла за сценарієм? В маму! Марія є такою жінкою «з перцем», з характером. Вона була завзята і саме вона дала поштовх стосункам з її чоловіком, Ніком. Можна сказати, вона його обрала.

У театрі з Євгеном Нищуком теж граємо подружжя з двома дітьми

— У вас є досвід роботи з Євгеном Нищуком у театрі. Гадаєте, це допоможе спільній роботі у фільмі?

— Дійсно, у театрі у нас є дві роботи. Це вистава «Ерік XIV». Я граю Карін — майбутню королеву Швеції. І там у нас, до речі, теж двоє дітей.

Потім була робота режисера Юрія Одинокого «Три товариші». Це гімн любові, позачасове кохання. Ми знаємо, що у виставі все закінчується трагічно  — героїня помирає. Але, помираючи, вона каже, що міцно триматиме руку коханого. Це важливо, бо людина відходить з посмішкою, залишаючи промінь світла в його серці. І тут персонаж Євгена Нищука показує надзвичайну внутрішню силу духу.

Чому я про це говорю? Бо про силу духу йдеться і в нашому фільмі-фентезі: сильні чоловіки обороняли своє місто, своїх жінок і дітей. І персонаж Євгена Нищука постраждав від того.  І тут для глядача буде колізія: що ж допомогло хворій людині зрештою одужати — святий Миколай чи сила сім’ї і сила любові? Тут буде, над чим поміркувати.

За сценарієм у наших героїв є кохання, яке проходить випробування — буденністю, побутом, хворобою, безгрошів’ям… Коли дружина, мати раптом має взяти на себе обов’язки і чоловіка, і жінки до того часу, поки не підросте син.

В таких критичних обставинах діти швидше дорослішають. І Северин, син Марії, поступово розуміє, що він вже не хлопчик, а чоловік, і що він не брат своїй сестрі, а має бути татом в цей тяжкий період, а для мами — найпершим помічником.

Тож це кіно про те, як, попри найскладніші випробування, все ж таки вміти зберегти сімейні цінності і вірити в кохання, в свою сім’ю, в рідних людей. Думаю, що жіноча віра є найбільшою. Це — як материнський оберіг. І саме в цьому, гадаю, і є наші українські цінності.

Стосовно Євгена Нищука можу сказати, що він дуже відповідальна людина. Це його характерна риса, яка дає впевненість у професійному сенсі.

Share:

Отправлено